Малиничі над Самцем

Нариси історії села Малиничі

Село Малиничі розташоване в центрально-західній частині України, а саме в Хмельницькому районі Хмельницької області. Від обласного центру всього за 10 кілометрів в західному напрямку по автомагістралі Хмельницький-Львів. Є також залізничне сполучення.

Село лежить в межах горбистої Верхньобузької височини, абсолютні висоти, якої сягають 350м, в зоні лісостепу. Рельєф, грунтові та агрокліматичні умови території сприятливі для господарського і сельбищного освоєння, що зумовило давнє заселення Малиничів і видозміну ландшафтів внаслідок активного антропогенного впливу.

З заходу на схід через територію села протікає  річка Самець, яка є притокою Південного Бугу. Річка бере свій початок в сусідньому селі Кудринці і , перш ніж досягти Південного Бугу, утворює каскад ставків та водосховищ, один з них є на території села, який місцеві жителі називають просто «Великим ставом». Якщо поглянути на село з висоти пташиного польоту, можна помітити, що розташування більшості вулиць витягнуте з заходу на схід вздовж річки. Річка не судноплавна, саме тому і згадок у джерелах про прадавні поселення не знаходимо. Лише місцевий топонім «Ґо́вда» вказує на можливість існування поселення язичників. Ймовірно, територія була незаселеною, тому і притягувала втікачів від постійних набігів татар.

Першу письмову згадку 1565 р. знаходимо у податковому реєстрі Польщі[ 1  ]. Пов’язана вона із прізвищем відомого польського землевласника і військового діяча Міколая Потоцького (1517-1572). Походив із шляхетського роду герба Пілява. У 1528-32 був на військовій службі . У 1543 році став придворним Зигмунта Августа, у 1549 році вступив до поточної оборони як ротмістр командував 60 – кінною (1552р-100-кінною) гусарською хоругвою на Поділлі. У 1571 році став кам’янецьким старостою. Належав до досвідчених ротмістрів, для яких військове ремесло було головним джерелом прибутків. Як платню за службу, а також гарантії на утримання хоругви брав у заставну оренду землі королівщини. Вміло примножував родові багатства. У 1555-56 рр тримав у заставній оренді за 1700зл. Шаравку й Колибань з Теребовельського староства. Дружина принесла йому в посагу Панівці, Шутнівці та Малиничі на Поділлі [ 2;с.543 ].

Про польський період (1565-1793) свідчить прізвище поміщика Болеслава Маковецького (учасника Другого польського повстання, активного діяча польської громади). Володіння Маковецького охоплювали території сіл Малиничі та Ружична. За участь у повстанні поміщика було покарано і забрано землі. Родинний склеп у формі християнського символу був споруджений 1840 року і досі зберігся.    

У 1892 році  був похований останній представник родини. На присадибній ділянці Шевчука Петра височіє малиницька «мадонна» -  пам’ятник на місці трагічної загибелі Світлани Маковецької ( в 1842 році) – родички поміщика. 

У 1793 році наш край входить до складу Російської імперії і перебуває до самого занепаду у 1917році.  Стає волосним центром і разом з іншими селами входить до Проскурівського повіту. Перша церковно-приходська школа в селі відкрилась у 1884 році і розміщувалась у будинку священника. На початку ХХ століття важливу роль у соціально-економічному житті стали відігравати земства. Саме за їхнього фінансування починається будівництво лікарні і школи. У 1903 році віддано наказ про створення однокласного училища для 25 дітей[3;с.174 ]. Згодом у 1913 на кошти земств збудовано школу і лікарню.

Під час російської революції 1905-1907 років  «особливим районом охорони» було оголошено Ушицький, Летичівський та Проскуровський повіти. Так, селяни виступили за переділ панської землі під керівництвом Мандзія Терентія. Відомо, що над повстанцями була вчинена розправа.

У 1906 році була побудована церква Іоана Богослова на кошти благодійника - промисловця Павла Демидова  і тутешніх жителів сіл Кудринці та Малиничі.  

Приміщення збереглось і до сьогодні, належить Московському патріархату. Править службу отець Леонід (Леонід Осінський) за допомогою місцевого художника Лопушора Григорія вдалось прекрасно оздобити церкву з середини і надати їй небесної краси.  

Останньому з Демидових  сподобалось село. Збудував він тут маєток з дивним садом, підвісний міст з двома озерами де плавали білі і чорні лебеді. Розповідають, що був у Павла лакей - родом з Малиничів, Федір Гулько об’їздив з паном півсвіта і знав п’ять мов[ 4; с.4 ]. Після жовтневого перевороту Павлу вдалось емігрувати за кордон і таким чином врятуватись від розправи нової влади.

Період більшовицької влади (1917-1991 рр) запам’ятався жителям створенням колгоспів під керівництвом Болдова М.П. (1929-1930рр), репресіями проти місцевого вчителя Кирницького Миколи Пилиповича [ 5; с.17 ], німецькою окупацією, воєнними втратами. У «зимовій війні» 1939 року не стало Андрусишина Василя Івановича (1917-1939рр)[6;с.83]. А згодом у радянсько-німецькій 198 жителів не повернулись до рідних домівок.  

Не зважаючи на величезні втрати і злидні знаходили час і для творчості. Місцевий кіноаматор П.Настуньчин, вчитель Г.Голинщак і директор школи С.М. Красильник у 1969 році зняли кінофільм про село і його трудівників [ 7  ]. У 1973 році на кошти місцевого колгоспу було побудовано сучасну середню школу. Як згадує колишній голова В.Вельський «хотів встигнути побудувати школу до того, як мій син піде в перший клас». В різні роки очолювали Красильник С.М., Рубан В.К., Тимощук В.І., Чорноморець В.В., Трачук В.П. Сьогодні очолює Гусар В.Б.

 Пам’ятають жителі і воїнів – інтернаціоналістів: Шевчука О.Д.,Вітера С.М., Матвійчука О.В., Задорожного В.І., Біду П.А., Беца В.П., Дзяворука В.С., Сосніцького Ю.В.

Чорнобильська трагедія вписалась у пам’ять Бойцуна О.О., Вдовина Л.В., Панасюка В.І., Матвійчука О.В., Гаврилюка В.В, які волею долі були закинуті у зону аварії і були змушені виконувати наказ по ліквідації аварії.

Період державної незалежності (1991 – до сьогодні) в селі відбулись зміни. Курсують два автобуси, функціонує декілька підприємств. Землю обробляє ТОВ «Хорост Поділля». Все життя за копійчану зарплатню на славу пропрацювали у місцевій школі: Суховецька Л.Г., Сосніцький В.Ф., Дацкова Л.О., Мороз Л.В.,  Грох А.А.   

Сільським головою з 1998 року і до сьогодні є Маренок Микола Семенович, за його сприяння отримують фінансування місцеві бюджетні установи, відновлено роботу дитячого садочка. В часи російсько-української війни  цілісність держави захищають 23 жителі села, серед них зовсім молоді випускники школи: Дзяворук І., Кузь А., Жуковський С., Жуковський Ю., Бойко А., Скальський Ю., Луценко О. Орденами нагороджені: Зозуля Ю.Д., Брик С.О. та інш. Осторонь сучасної неоголошеної україно-російської війни не стоять жителі села та волонтери такі як Таран Валерій, який регулярно допомагає воїнам боротися з окупантом.

(Прохніцький О.А.)

Використана література:

1.  Jabłonowski, Aleksander (1902-01-01). Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. 7. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Cz. 1. Warszawa. 
2.  Колесник В.Відомі поляки в історії Вінничини: Біографічний словник.-Вінниця:Розвиток.-2007. С.543.

3. Определение отделения ученого комитета министерства народного просвещения по техническому и профессиональному образованию//Журнал Министерства народного просвещения.-1903.-февраль.-С.174.

4.      Зоряна С.Малиничі//Подільські вісті.-2005.-№152.

5.      Розстріляний цвіт нації. Історично-довідкове видання / Укладач – Григоров І.М.-с.Масівці.-2011.-42с.

6.     Полягли в снігах СУОМІ: Книга пам’яті України про громадян які загинули у воєнних конфліктах.-К.:Книга пам’яті України.-2004.-Т.2.-392с.

7.      Петренко Н.Кінофільм про рідне село//Радянське Поділля-1969 р.

8.      Усні спогади жителів зібрані М.С.Маренком у журналі «Історія села».