Про війну, дитинство і голод

    За матеріалами інтерв‘ю, яке люб‘язно надала моя бабуся Текля ( нині покійна). Власне факт її смерті і спонукав мене обробити матеріал, який я відносно нещодавно (30 листопада 2019 року) записав на диктофон.
Додатки: 1світлина Прохніцький Іван Федорович (05.05.1936-06.12.1999) Прохніцька Текля Миколаївна (25.01.1940-30.03.2020); 2 світлина з онуком Ігорем.

    Р-респондент.  Прохніцька Текля Миколаївна (1940 року народження, на момент проведення інтерв‘ю мала вік 79 років

    І-інтерв‘юер. Прохніцький Олександр, онук. 

І. Розкажіть про своє дитинство, якого ви року народження і де проживали в дитинстві. 

Р. Я родилась 1940 року, 25 січня в селі Рудківці, Новоушицького району Хмельницької області, тоді Кам‘янець-Подільської. Батьки працювали в колгоспі. 

І. А до того як створили колгосп де працювали? 

Р. Мали своє поле, олійню. В мого діда була пасіка, жорна (такі круглі камені з ручкою для перетирання пшениці в муку ручним способом).  

І. Розкажіть про найяскравіший спогад дитинства. 

Р. В садочок я не ходила, бо їх не було. Мама брала мене на поле, робила мені холодок і там я їла, спала, гралась, а сама в‘язала і жала на полі. 

І. Скільки худоби тримали? 

Р. Одна була корова, більше не мали. 

І. А землю як обробляли? 

Р. Волами, коровами, на плечах носили. Молотили вручну ціпами. Потім вже придбали молотильну машину ( стояла в центрі навпроти автобусної зупинки). 

І. А як ваш тато обробляв поле, який реманент мав? 

Р. Воли мав. Тоді майже в кожній хаті воли мали, лиш бідні вдови не мали, а так всі мали. 

Як в 1938 почали колгосп створювати то все в людей позабирали, а люди потім своє назад розібрали. Потім знову почали згонити і знову своє забирати. Поки колгосп не зробили. 

І. В родині згадували про репресії? 

Р. Згадували. З нами в класі вчився Паршенко Іван, маленьким залишився без батьків. Так от його всиновили Митрофан з Ганею, які повернулись з Сибіру. 

Був ще Московчук Антон, репресували за доносом сусіда, який побачив як той вночі читає газету от і здав його. Про репресії говорили коли вже можна було, а так все тихо і то між своїми.  

І. Які у вас залишились спогади про війну. 

Р. Пам‘ятаю як німці були в селі то просили маму перевести їх через ярок. Я дуже плакала, мами трималась, бо боялась за неї. Тато на печі, бо на фронті ще не був, страшно. Аж тут бабуся моя зважилась піти. Чекали ми, чекали і все ж таки вийшли навпроти [голос бринить, починає плакати] стоїмо на пляцку, гукаємо. Аж тут чуємо задиханий голос бабці. Мама тоді впали на коліна і почали дякувати і цілувати руки за те, що замінила маму. Бо я була б залишилась сиротою, були б німці вбили... 

І. Чого тато не хотів іти в радянську армію? 

Р. Як не хотів? Пішов потім у 1944-му, то так примусово забрали. Пам‘ятаю тоді дуже віяла завірюха, березень був. Німців вже тоді в селі не було. Мама плачуть, бабка плачуть, голосять всі... Через деякий час до подвір‘я прибились двоє коней і не відходять від хати, їржуть, їсти хочуть. Мама бідкалась, мовляв, що я робитиму з ними? Корова на вколі, а тут ще два коня. І його  (чоловіка-прим.) немає. Бабуся на те дала пораду: замкни їх і десь підеш соломи будемо грябати, щоб якось їх довести, а там тепліше буде, трава з‘явиться... Якось приходить дідок з Ломачинець з торбою і просить продати ті коні. 

Мама кажуть: Дядьку, я їх не купувала і продавати не буду, беріть так і дай вам Бог здоров‘я. 

Приїзджає він на другий день підводою з сином, Багрій Василь його звали, і привозить шість пудів хліба і зо дві печі хліба печеного, бо мама казали, що грошей брати не будуть. То ми, Саша, мали родину, доки я не віддавалась. І на празники ходили вони до нас, ми до них. І як віддавалась, то вони сам перед приїхали. Такі люди добрі були. 

   Ще пам‘ятаю випадок, як німці в селі ще були. Тут була хата через дорогу і ми в тій хаті всі збиралися. Чуємо крик свині. Дивлюсь у вікно, а нашу свиню німці забирають. Така здорова свиня... Взяли німці ту свиню, зв‘язали і повели до поворота, там лишили і побігли на Калюс, до переправи на «великий берег». А тато ту свиню ввечері заколов і всім сусідам роздав. Мовляв, як німці мали з‘їсти то нехай люди з‘їдять. 

   Іван Рудь мені розказував ще таку історію. Потрапив він з Гончаруком Яковом в полон, маючи два метри зросту важив всього лиш 42 кілограми то мій дядько був. Кинули його до ями і почав рухатись. Вартовий побачив, подав на кінці гвинтівки шматок хліба. Полежав він, відійшов, а німець йому жестом показує: «тікай». Так він і втік. 

 І. Тобто з розстрільної ями вибрався живим? 

Р. Так, вибрався з мертвеців тих. Чотири роки не було чутки, аж потім лист прийшов. Ще бабці не давали листа, бо адресатом жінка була вказана. 

І. Які у вас спогади про 1946-1947 роки? 

Р. Ходила з мамою на поле, потім пішла до школи, то було нас сорок чотири учні. Зробили два класи «а» і «б». Ходили ми в Даріонову школу. Вчились сім років. Потім хто в Калюс, а хто пішов в колгосп робити. 

І. Що пам‘ятаєте про Голод 1946-1947 років? 

Р. Знаю те, що люди дуже страждали, їли з кукурудзини ту біленьку серединку, блинчики з неї пекли, з бузини також... Дуже страждали люди. 

І. Як ваша сім‘я пережила голод? 

Р. Мій тато йшов у западну і там виправляв шкіри, а сестри людям мастили хати. І їм давали їсти. То ті хто хотів то їхали потягами на горі, привозили звідти хліб і так готували, варили. Потім вже почали родити хліба (наголос на «а» -прим.) і ми йшли збирати колоски. На кожнім полі був сторож. Ті сторожі бігли за дітьми, за старими людьми. Ми тікали, а вони за нами кіньми їхали і ловили. Дуже тяжке життя було. 

І. Мама самогон гнала? 

Р. Гнала і за це попалась німцям на очі. Але дід був знайомий з калюським старостою і так той староста її витягнув. А щоб була попалась то я не знаю б що робили. Так, горівку гнали, продавали, носили на плечах. Бабка Голька носила і мама моя. Мали таку хату, куди носили жінкам, а ті перепродували. Потому вже життя почалось за Брєжнєва. Почалось у нас будівництво і то все. Хати одне другому помагали будувати, а потім відробляли і помагали одне другому. А до того були палички за вихода, скільки виходів було стільки й мали. 

І. Коли вже гроші почали платити? 

Р. В шістдесятих. 

І. В чому ви були одягнені зимою? 

Р. В кожушку. Тато мій виправляв овечі шкірки, а в Калюсі були люди, що шили кошухи то і мені пошили. Я мала кожушок і роблені чоботи. Руками робили їх. Так я і ходила. 

І. А літом хто вам шив плаття? 

Р. Люди в селі були такі, швеї. Жінки, які вміли шити. Носків не було, онучі мали. Так я і ходила. Відер не було, мисок не було. Всі заводи позакривали, не було чим виготовляти. Лише глечики такі подвійні мали. 

І. Який смаколик пам‘ятаєте з дитинства? 

Р. Правнички чорні житні. 

    Якось було весілля і грали музиканти на своїх харчах і як верталися то сіли біля нас і кличуть мене, щоб я маму покликала. 

-Матку, каже, я вас попрошу, як ви щось варили то винесіть, бо ми не можемо додому зайти. (Климко Дмитро, Нагарняк Михайло, Гонца Роман, Вашеняк Яків, Христін Василь уточнено за даними 16.07.2011 р).

-Що я варила, то встидно сказати, відповідає. 

-А чого? 

-Бо я варила вареники, але вони житні. 

-Давайте сюди які є. Бо ми дуже їсти хочемо, не можемо додому зайти. 

Мама виносить ту макітру, вони поїли, трохи посиділи і пішли. То вже коли той Дмитро і Коваль Василь вмирав згадував ті вареники. Оце такий голодний рік був. Як на весілля прийдуть люди, бо котре своє то мусить йти. Лиш покладуть тарілки і все голе. Не те, що зараз, столи гнуть.  

І. В селі були євреї, поляки? Які з ними були стосунки? 

Р. Євреї були в Калюсі. В нас була Галька Стрілецька (Катручка) з поляків, дальше був Домінько. 

І. Мама ваша згадувала про етнічних поляків? 

Р. Ні, у нас всі українці в роду були. 

І. А з євреями які були стосунки? 

Р. В Калюсі ціла вулиця була де вони жили. 

І. Згадайте, що ви чули про розстріли євреїв? Хто це робив?  

Р. То їх були звели сюди коло ярка глибокого де заходить затока...була ця могила. Потім могилу перенесли у Миньківці. Як їх звели то мама казали, що ходила дивитися на гору, на цей пляцочок, крику було! 

І. Так цікаво було? 

Р. Ходили дивитися, бо ж не знали, що їх вб‘ють. Потім кожного року на «зелені свята» вони приїзджали, запалювали свічки і страшно голосили. 

Стосунки були хороші стосунки, добросусідські. Євреї купували пір‘я. Моя бабка казали, що як різали курей то давала дітям, щоб скубали. [Сміється] Весна розвесниться, сніг стане, а город білий. Бабка кажуть, що на другий рік платю п‘ять копійок і даю від решета, то вже тоді збирали, не сипали. 

    А так були хороші відносини, вони нікому нічого поганого не робили, мали спеціальність. Заготовачі в основному були. Заготовляли все: фрукти, ягоди, тютюн. В Калюсі були сушарки, то вони тютюн сушили і здавали державі. З євреями не було нічого, добре жили. 

І. Дякую за приділений час.

 

Прохніцький Іван Федорович (1936-1999р.н) поруч з дружиною 

Прохніцькою Теклею Миколаївною (1940-2020)

Бабуся і онук Ігор 

P.S. Перебираючи старі книги знайшов записи від 16.07.11 про методи виживання під час голодомору 1932-1933 років. Бабуся розповіла зі слів своєї матері  "Їли шпольки (ракушки), видушували м"ясо і їли люди. Не було ніде назбирати, бо люди визбирували. З жому пекли хліб, кислий такий... Мама моя, бабка Олька гнали горівлку і міняли в Калюсі. Бабка Олька мала з того хліб зробити. тато мій ходив в Западну, там виправляв шкіри. Мололи зернятка з лободи і пекли блинчики. А в 33 році навіть лободи не було. Був такий випадок, що Ганна Ярова, її тато хтів її з"їсти в 33 році і вивозили живих, кидали на цвинтар, а сестру її з"їв".