ОЛЕКСІЙ ЖУРКО: ШЛЯХ ПРИСВЯЧЕНИЙ МРІЇ

ОЛЕКСІЙ ЖУРКО: ШЛЯХ ПРИСВЯЧЕНИЙ МРІЇ

Суботній ранок, 11 година. Я в центрі чекаю на свого співрозмовника. Трохи хвилююсь, аби чогось не ляпнути. І ось я бачу енергійного, усміхненого, у поважному віці чоловіка у білій сорочці. Сьогодні мій інтерв’юер – кандидат історичних наук, археолог, історик - Журко Олексій Іванович. Інтерес до постаті якого з’явився після прочитання його мікроблогів у мережі Facebook.  У себе на сторінці Олексій Іванович не соромиться називати речі своїми іменами, говорити правду, висловлювати свою позицію стосовно питань історії та політики пам’яті, яку творять місцеві чиновники та активісти. Ви не знайдете його прізвище в «Енциклопедії освіти Хмельниччини» і в Інтернеті також не повною мірою відображається вклад у місцеве краєзнавство, а вклад – колосальний. Тому я і вирішив розпитати пана Олексія особисто і з його дозволу опублікувати інтерв’ю про шлях археолога, історика, педагога, краєзнавця.

З паном Олексієм ми познайомились у 2005 році, тоді я був студентом I курсу і проходив обов’язкову археологічну практику в  селі Губин Старокостянтинівського району Хмельницької області, і ось сьогодні говоримо про історіографію археологічної науки в Україні, КДБ, вплив політики і керівників навчальних закладів на розвиток науки і науковців.

- Як Ви прийшли до археології?

- Я прожив дитячі і юнацькі роки в Ладигах, але мати народжувала мене в Острополі в роддомі. Сільський хлопчик, пройшов все сільське життя, з 12 років почав сам на себе заробляти, хоча в мене були батьки . Чому саме історія? Тому що я майже все своє дитинство і юність провів в Губині у замку, я виріс в цьому замку і в мене завжди було десятки питань: що це таке? Вчителі на це питання мені відповіді не давали, тому-що воно ніде не було опубліковане і про нього ніхто нічого не знав. Правда, в   Губині працював   вчителем  Терещук Костянтин Іванович[1] – цікавий був чоловік, проводив пішком археологічні пошуки, збирав матеріали болохівські, дружив навіть з Кучерою Михайлом Петровичем (Михайло Петрович в 1969 році зробив збірник по слов’яно-руській археології і він там свою статтю опублікував). Але в Губині до Терещука відносилися зверхньо, вважали його дивакуватим, і в основному завдяки директору школи Мардеру, який негативно до нього ставився, казав, що йому треба займатись учительством. А він, до речі,  володів іноземними мовами: англійською, німецькою, польською.  Не вжився там, був змушений залишити Губин і виїхати звідти, а в Ладигах про це все ніхто не знав, чи вдавали , що не знають. 

І в мене з’явилось бажання дізнатись про цей Губин. Якось у 8 класі збирались на екскурсію в Одесу, мені теж дуже закортілося поїхати. Для цього потрібно було здати 15 карбованців. Мати дала мені грошей, я поїхав.  Коли приїхали в Одесу, перша наша поїздка була в археологічний музей ,там я це все і побачив! Запитав екскурсовода: «Звідки це все?».У відповідь почув, що з розкопок курганів поблизу Одеси, античних поселень і вона [екскурсовод] розповіла, що є така наука – археологія. І тут я їй сказав, що в нашому селі теж є замок, де жив феодал, проте про це ніхто не знає. І вона, така привітна і цікава, думаю, з шляхетського роду, тоді мені сказала: «Ось Ви й займіться цим. Треба добре вчитись і вступати до нашого університету». Я запалився ідеєю, попросив нашого керівника повезти до університету  на історичний факультет, де вперше побачив студентів, викладачів, музей археології. Зрозумів, що це тут вчаться люди, які здійснюють розкопки, шукають давнину. Після Одеси додому приїхав іншою людиною, схопився за навчання (до цього вчився на одні трійки, не було мотивації), за два роки на «відмінно» закінчив школу, вступив на історичний факультет (одразу) у Кам’янець – Подільський. Екзамени у мене приймав Лаптін Петро Фролович, потім медієвістику читав у нас. Якби я здавав комусь іншому мені б поставили «три» чи «два», мабуть. А Лаптін подивився на мене, оцінив мене і я пройшов на історичний факультет, де одразу зблизився з Іоном Ізральовичем (сміється). Тобто я вже морально був готовий, я йому все   розповів, після чого був записаний у гурток. І перший виїзд, який ми з ним зробили – це  було Устя (Кам’янець-Подільського району) в жовтні 1971 року, а після того пішло-поїхало… 1971 рік – Бакота, 1972 рік – Рудківці, потім   коло наших досліджень в Подністров’ї розширилось. 

На першому курсі історичного факультету

 Мені треба було досвіду набратися, подивитися. Почав їздити на наукові конференції, в тому числі в Москву, Московський університет з доповіддю про гончарні майстерні. У Москві виступив, там мені дали грамоту (сміється). Оскільки я з Іоном Ізральовичем працював, то до мене і відношення було зовсім інше.

Вчитель і наставник Іон Срулевич (Ізралійович) Винокур

Словом, всі чотири роки я весь час з ним працював по експедиціям в Подністров’ї в основному. Після закінчення був направлений в Одеську область в школу (Кодимський район, село Серби). Прибувши туди, я одразу поїхав в Одеський музей, там мене запросили на конференцію в Бєлгород – Дністровський, згодом, отримавши направлення від Іона Ізралійовича до аспірантури в Інститут археології, розпочав навчання. Керівником моїм був Баран Володимир Данилович, який був замдиректора Інституту археології АН УРСР і провідний спеціаліст по слов’янам. Визначили тему дисертації, допомогли мені в цьому і московські археологи: Рікман Емануїл Абрамович, Симонович Ераст Олексійович і я почав працювати, в тому числі і сам. У Придністров’ї працював у Великій Слобідці (біля Кам’янця), де вперше відкрив готське поселення (Поселення поблизу села Велика Слобідка пізньоримського часу  в Середньому Подністров’ї// Археологія.-№43.-1983.-С.81-87, співавтор Козак Д.Н.)). Далі Баран направив мене на місце будівництва ГЕС де ми відкрили раннє слов’янське селище і розкопали шість чи вісім напівземлянкових жител, згодом і опублікували ці матеріали в журналі «Археологія». У майбутньому там працював Винокур і Гуцал (Анатолій Федорович). Потім з Бараном розпочали роботу біля Бакоти,  де за два роки розкопали, здається, 30 жител, але найбільшою знахідкою була трьохпальчата фібула, яка давала нам можливість датувати поселення V століттям н.е. Тобто воно змикало черняхів із слов’янами. Це було на той час супервідкриття! 

В Кам'янець-Подільській фортеці

 Після закінчення аспірантури Міністерство освіти направило мене в Запоріжжя, в Запорізький  педінститут на історичний факультет, де читав історію СРСР за доби феодалізму. Коли я почав читати, студенти потягнулися до мене, запропонувавши мені очолити гурток підводної археології.

       Запоріжжя, підводна археологія і КДБ

       Це були діти керівників запорозьких підприємств: «Запоріжсталь», «Запоріжтрансформатор» та інші., їх було чоловік п’ять. Сказали: «Олексій Іванович, у нас вся база є, треба лише, щоб ви нами керували. Ви собі навіть не уявляєте, що там є». Опустившись на глибину 8 метрів, ми побачили човен козацький у піску, навиймалися цих речей, хлопці набили рибу, грошей тоді не особливо було, зарплата була 110 карбованців, в них стипендія не велика, правда, батьки допомагали, привозили продукти і ми цим зайнялись. Пішов слух, що Журко лізе в козацьку тематику, а вона була заборонена, не мав права ніхто цим займатися, більше того, ми почали обстежувати саму Хортицю, дивитися де б можна було провести роботи. У музеї запорізькому деякі люди поставились до мене з цікавістю, інші з підозрою. Одразу  донесли в КДБ ( комітет держбезпеки), КДБ сіло на хвіст: я йду на роботу, вони за мною, куди б я не пішов, вони за мною. Ну, думаю, чорт з вами, все одно я від вас не відіб’юсь.

       Далі ці хлопці, студенти, мені запропонували дослідити узбережжя від Запоріжжя до Каховки. Осінню, коли піднімається хвиля, ця хвиля б’є в берег  і берег розсипається, а на березі лежать матеріали. Почали це робити, правда, ледве не загинули, потрапивши у рибацькі сіті. Назбирали цих матеріалів, почали досліджувати. Завершилось все це діло тим, що на острові Хортиця відкривається музей-панорама гибелі князя Святослава і мене запрошують туди, щоб я виступив як викладач. Більш не було нікого, всі боялися. Я виступив. Це все сфотографували, одразу до мене посилився інтерес парткомів. Чого ти туди лізеш? Нащо воно тобі? І так далі…Чого ти не займаєшся історією Донбасу, робітничого класу? Словом, відбили в мене інтерес і я побачив, що все дуже серйозно, можу загриміти. 

       До того всього, керував археологічною практикою. Зв’язався  з Аллою Трохимівною Сміленко (дружиною Брайчевського) і вона запропонувала мені провести декілька експедицій біля Білгород-Дністровська  і в селі Шабо (1982-1983рр). Одним словом, я прийшовся не по душі саме через Хортицю. І найбільше я розворушив цією козацькою атрибутикою місцевих викладачів, які тоді займалися боротьбою з буржуазним націоналізмом. Такий був Турченко Федір Григорович, зараз книжки пише, підручники по новітній історії для школярів. Так от він і почав мене звинувачувати в усіх гріхах. Вони проти мене таку бурю підняли, що навіть ЦК підключили, відділ науки. І я змушений був залишити Запоріжжя. Я приїхав в Суми, там якраз в інституті була вакансія для кандидата наук, а я тоді якраз кандидатську захистив (1983р) і з сім’єю переїхав в Суми (1985р.), хоча і дуже жалкував.  

       Сумський період і «нове мислення» (1985-1991)

У Сумах, звичайно, нічого не розказував, хоча, напевно, вони здогадувались, що за мною вже тягнувся шлейф. Створив там археологічну експедицію, отримав відкритий лист і розпочав розкопки.(дослідження черняхівських поселень в с.Косівщине, Краснопіллі, Піщаному, В.Бобрику, відкрив понад 40 пам’яток археології) Чотири чи п’ять років копав разом із студентами, не тільки копав, але й завіз їх в Глухів, Батурин, Чернігів. Далі взагалі пішов на безпрецедентний крок: купив студентам путівки по золотому колу Росії: Псков, Володимир, Новгород і туди їх повіз. Вони коли побачили розкопки в Новгороді, Пскові, Володимирі, приїхали в інститут зовсім інші. Потім я поїхав на підвищення кваліфікації в Московський університет, десь пів року був, і керівниками моїми були Ірина ПетрівнаРусанова ( з дворянського роду) і Тимощук Борис Онисимович – прекрасні люди. Там був на лекції посла ФРН, той говорив про «нове мислення», про допомогу у пошуку загиблих німецьких солдат. І я до нього в перерві підходжу (трохи знав німецьку мову, краще ніж зараз) з метою зав’язати наукові та ділові стосунки з обміну досвідом, студентами, створення спільних експедицій. Не встиг приїхати з Москви в Суми як прийшов вже лист-відповідь з Кьольнського університету про співпрацю. Йду я з цим листом до ректора, а він – колишній секретар Глухівського райкому партії. Запитує: «Ти кому-небудь цього листа показував?» Кажу: «Ні». – «І не показуй! Цього ніколи не буде, все це єрунда».  Далі звинуватили мене в бандерівщині. На той час там це було дуже круто і лихо.

       Словом, вони за мене так взялися, що звільнили мене першого після розпаду Радянського Союзу. Позивався до суду, дійшов до Верховного суду, але безуспішно. Так я приїхав сюди на Хмельниччину.

Здійнення дитячої мрії

На роботу мене в обласний інститут удосконалення вчителів взяв начальник управління освіти світлої пам’яті людина Красіцький В.Д., і я почав працювати в обласному інституті, де розпочав краєзнавчу діяльність. Знову зустрівся з Іоном Ізралійовичем, запропонував щось зробити по моєму рідному краю. Тим більше, коли я закінчив інститут, ми їхали до його матері в Житомир, і він разом з дружиною і дочкою привіз мене в Ладиги, заїхали до моїх батьків, познайомилися, і я його завіз в Губин на городище. «Так, це серйозний пам’ятник, можливо, колись і спробуємо копнути, але не знаю», – сказав він мені тоді. 

Я в цьому інституті розпочав свою бурхливу краєзнавчу діяльність. Почав журнал видавати. «Дивокрай», чотири випуски вийшло (Дивокрай. Науково-краєзнавчий альманах. – Хмельницький. – 1995, 1996, 1997, 1999рр)[2]. Сам знайшов спонсорів. Почав видавати наукові збірники, підключив обласну державну адміністрацію і я задумався серйозно над розкопками спочатку в Ізяславі, а потім і в Губині. А для отримання відкритого листа потрібно було працювати або в музеї, або на історичному факультеті. І от, приїжджає до мене Винокур і каже, що  над ним згущаються хмари в інституті. Звинуватили його в тому, що він ворог Петлюри, що займається «жидівською археологією», і вона нікому не потрібна, одним словом хотіли погнати з вузу. (Уявіть лише і це в 1995-1996 рр!!!) Для того, щоб вберегтись від звільнення, я переговорив з першим заступником Голови адміністрації і той дав добро, допоміг з військовими, наметами. Розпочали ми у 1997 році. Але для контролю над експедицією до нас на прохання ректора А. Копилова приєднали Якубовського Василя Івановича, який нам ставив серйозні палки в колеса. Більше того, Толочко (Петро Петрович) вмішався і пригрозив забрати відкритого листа в разі непослуху Винокура. А після смерті Винокура я відмовився з Якубовським працювати і десять років не співпрацював. (До сьогодні залишились нерозкопаними 10 соток, де, на думку Олексія Івановича, захований князівський терем і церква). Звичайно, хотілось видати другий том по Губину, більша частина матеріалу є оброблена. Можливо в майбутньому це і вдасться. Але я чекаю на видання матеріалів Якубовського, адже за 40 років у нього жодної серйозної фахової публікації.

Далі працював у прикордонній академії і після подій 2014 року з появою нового ректора, я вийшов на пенсію. Зараз читаю, пишу в інтернеті, збираю матеріал, осмислюю. Мені це подобається.

-         Якщо  обирати методологію, то якою Ви послуговуєтесь?

-         Цивілізаційної Арнольда Тойнбі. Мені дуже подобаються роботи інституту національної пам’яті і взагалі цієї групи істориків на чолі з Володимиром В’ятровичем.

-         Як  думаєте, дадуть їм працювати?

-         Не знаю, бо вони зараз вийшли на такий рівень, що він просто захоплює, в них не стандартні думки, дуже подобаються їхні не заштамповані, не задурені думки. Вони просто піднімають матеріали, публікують і трактують. Тому мені здається, що саме таким і має бути історик. Серед нових українських істориків дуже б відмітив Тараса Чухліба, російських - Таїрова – Яковлєва, наших подільських Володимир Володимирович Газін. У нього є висновки, на які не очікуєш.

-         Ви у своїх публікаціях називаєте Зеленського «героєм нашого часу». Який сенс Ви в нього вкладаєте?

-         Політика мені не цікава, лише з точки зору історичного процесу. Я сподіваюсь, що він відкриє всі ті зловживання, які були у нас за 27 років. Особливо на кримінальні процеси стосовно Кравчука, Кучми, Ющенка, Порошенка (особливо). Для того, щоб побачити чи процес державотворення йшов знизу чи зверху? Якщо знизу, то ким і як.

-         В чому вбачаєте корінні зміни в країні?

-         Як на мене, потрібно дати більше свободи школі, вчителям-творцям, щоб школа змінилась. Щоб на місцях люди самі вирішували, як їм жити. Дати більше свободи людям, бізнесу. Тоді і біржа запрацює і економіка зросте. А ми боїмося, а раз є страх, значить невпевненість і це стримує, гальмує і відкидає нас від європейських країн.

-         Чому вам так не подобається діяльність спілки краєзнавців?

-         По-перше, я входжу в Товариство дослідників Волині, там де я народився.

По – друге, у них нічого не міняється. Радянське краєзнавство.

По – третє, усе, що я тут робив, вони перебрали на себе, більше того, ліквідували кафедру, якою я керував, залишили мене без роботи, забрали всі мої видання, конференції, які я організовував. Але вони нічого не добились. І я не бачу досягнень в подільському краєзнавстві, а те, що вони друкують воно поверхове, не цікаве, люди його не читають. 

п. Олексію - 50р.

Ось таким «не причесаним» вийшло наше інтерв’ю, як власне і життя та історична наука загалом. Ми ще довго говорили і про байдужість чиновників і про критичний стан пам’ятко-охоронної діяльності, точніше абсолютну її відсутність. Про археологів та їхні долі і про спільних знайомих, яких виявилось достатньо.

                                                     Записав: Прохніцький О.А. (08.06.2019)

Світлини люб'язно надані автором

---

[1] Терещук Костянтин Іванович –(1923-1986) краєзнавець, художник, археолог, антрополог, реконструктор, лінгвіст. Детальніше див: https://shepvisnyk.com.ua/krayeznavets-z-shepetivshhy-ny-kostyanty-n-ivanovy-ch-tereshhuk/

[2]  Мова йде про науково-краєзнавчий альманах «Дивокрай. Південно –Східна Волинь» зараз виходить під назвою "Дивокрай: Хмельниччина".