Спогади Шевчук Марії

 Усне історичне інтерв’ю Шевчук Марії Петрівни 1925 року народження, жительки села Малиничі, записане 26.04.2017 року вчителем історії Малиницького НВК Прохніцьким Олександром Анатолієвичем.  Добрий день! Скажіть, як вас звати? 

Шевчук Марія Петрівна. 

Якого року народження Ви? 

1925 року. Буде 92 роки в августі місяці. 

Скажіть, будь ласка. Ви пам’ятаєте коли тут у нас в селі були німці? 

Помню. В 41 році 22 – го іюня, ровно в четирє часа. Кієв бомбі лі нам обьявілі, діктор виступив і нам об’явив, я тоді в Шепетовке вчилася у медицинському технікумі, в обшем по радіо виступив: «Вніманініє! Вніманіє, сєводня нє обьявляя нікакой войни, і нє ім’я нікакіх претензій нємєцкіє бомбардіровщікі бомбілі» і начав казати які города і всьо таке. 

І ви приїхали сюди (мається на увазі в село). 

В нас через тиждень прийняли зачот, екзамен. Дали нам удостовєрєніє такі маленькі бо це перший курс і ми як могли добралися із Шепетовки, приїхали на Гречани на станцію. Тут були з Проскурова, тоді він був Проскурів, дівчата і я порозходилися по домах через поля, прийшли додому. І тоді через тиждень вже їхали по шосейній німці. Мотоцикли вже їхні дирчали аж ну! Вони на скрипках грали собі (водить по губам, певно гармошках), а тоді начали розходитися по селах і вже просили їсти. Мамка. яйка, курку ще там вобщем. І так продвігались дальше, а тут трохи осідали де-не-де, ну, більше в Проскурові вони там були, ну і наїжали на село. Як щось їм треба було взяти, продукти якісь. 

А податки, може якісь побори великі просили німці, як були тут? 

Бо ж вони були тут до 44 року. 

Може за котів, псів, просили платити? 

Вони просили їсти в основному. На скільки я помню, може хтось помнить більше бачив. А це вони по селам просили їсти. А потім як була сильна зима то їх розквартирували по хатам, в кого можна було. Що дітей не було. То вони на квартирі були зимою в 44 році. Це десь в січні. Грудні. Це я знаю, но я тоді тут не була. Я в 40 році кінчила тут школу. Потім поступила в медтехнікум в Проскурові. Нас розквартирували половину в Кам’янець фельдшера, а медсьостри в Шепетовку. 41 року я там кінчаю цей перший курс, дали удостовєрєніє таке, що екзамени здані, всьо і приїхала додому і тут коло тижня війна. І німці їдуть, і вони заїжали в село, бо вони хотіли яйці і їсти хотіли і всьо. Но убійств тоді не було зразу ніяких. А потом я тоді побула дома то літо, що почалася війна. Була уборка в колгоспі, всіх брали. Кого на то, кого на уборку. То я пішла ше на уборку, бо ж тоді жати жито, бо ж тоді вручну жали, серпом. А в 42 році в жовтні місяці мене примусово забирають в Германію. Не тільки мене, тут у нас було разів вісім наборів. По трохи брали, брали. Ті підростали, а тих старших брали. То в 42 році, тоді ж ми пройшли той всьой фільтр через який. В Польщі всякі комісії де нас стригли, брили, бо ж ми їхали такі завошивлені. І тоді в жовтні. Не помню якого числа ми прибули поїздом ночью в город Вєну, австрійський город, дуже гарний. Їхав поїзд і нас забрали, хто вже був готовий, прочищений з Варшави, з Кракова, в Кракові комісія була, в вагони – товарняки. Проволкою вверху було забито. І ми попали в такий вагон, він їхав вже десь звідти, попали де були із Сталінграда люди. Ті шо там спалили Сталінград чисто, а тут ці шо можуть робити брали на ті самі примусові роботи. То ми побачили тоді, яка це біда! Шо ті люди зайшли – тінь. І вони нічого не мали, може там лах один. Не дітей не знали де їхні, де батьки їхні. То ми тоді ахнули, бо ми з дому маємо кусок хліба, кусочок сала і ми ше не голодні. А вони їхали такі як кіт шо вони боялися навіть говорити з нами. На стільки це була тяжка картина. Тоді ми приїхали з цими людьми, в тому вагоні було зкілька їх, Відень, вночі. А там, ну як, війна, не дуже там то світять, але як підїхав поїзд то засвітили, а там вже чекали покупці на нас. Нас їхало з нашого села тоді більше шеїсяти чоловік. Ніби дівчата, хлопці. Хто там був жонатий. То тоді нас почали нібито розкуповлювати. Такі хазяї стояли і відбирали собі додому на хазяйство, щоб там робити. А ми з цього нашого села і з Волковець, Мацьківці, Шаровечка ми попали на завод. Вийшла переводчиця і каже: Хто хоче на завод. І ми гуртом, щоб навіть в річку піти то нам вже було все одно, аби було гуртом. Забрали нас і тоді ж в ночі завезли, байраки строїлись для людей, нош е були неокончені. Завезли нас на вулицю Лаундштрасе 173 у Відні. Там тако рядом поїзд поїзд проходив навєсной. От ми заходим в браму, нас заводять і там шось раз, два, три, щось чотири таких байраки. Вони вже вимурувані, но ше не готові. Тоді нас розпреділили, шоб ми там помагали тим робочим, там були і австрійці, і французи, чехи і ми їм помагали, щоб вже кончили ті байраки і нас вже поселили в комнати. Поселяли нас в комнати по шість нарів, а нари по двох, двоетажні.  По дванадцять чоловік в комнатці. І дали роботу. Кому на дворі копати рови для площі. Велика площа така, що займали байраки, щось шість їх там було, а там чехи були, а тут для французів з цьої сторони були тоже байраки. Вобщем ми там поробили, шо побілили всьо. Забирають нас на завод «зіменсгальське» (Siemens), оцей завод, що випускає тепер всяке, то це ми на цьому заводі зіменсові робили. Но не всі, когось забрали хазяї. Нас багато попало з нашого села на завод. Якийсь воєний завод був, я не знаю, нам давали штампувати, то ми штампували. 

Платили Вам те, що обіцяли? 

По шість марок давали, но там вони вичислили за пітаніє. То нам давали часом шість, часом чотири марки то ми могли купити собі якусь таку брошечку. А їсти давали рано чорний кофе. На цілий день давали коли буханка кілограмова на четверо. На чотирьох по 250 грам. Це ше так нічого якби… а тоді на заводі давали обідати. Рано ми випили кофе, якщо ввечері не з’їла хліб то вип’єш, а там на заводі давали нам обід: брукву, шпінат, таке, вітаміни. І не тут де столова, де кормляться ті люди, а нас на чердак виводили, виносили ті баки і там нам наливали в такі як макітерка миски. І таке зранку кусочок хліба. А тоді з вечора тожу бува дадуть суп ніби звьоздочки. картопельне, а  часом ніби з муки таке. І тоже таке, якщо хліб не з’їла за один раз, бо там таке не було шо їсти, але ділиш ше на троє. От так ми робили. Хто мав знайомих ще, наших, шо попали до хазяїв, списалися, то ті, шо були в хазяїв тії були ситі. І якщо вони там живуть близько до Вєни, то навіть було їздили навідуватись на вихідний. Да, вихідний давали. Рідко не давали, а то давали вихідний. Но, а так було, шо робили в ночну ми. В ночну чехи, ми, французи. Видно треба було так тоді.  

Добре, я Вам дякую. Закінчується війна, приїжджаєте додому і Вас направляють сюди, в амбулаторію. 

Да, кінчається війна, я виїжджаю з Вєни, 45 року. Вночі на товарняк ми сіли і приїхали в югославський город Бєлград. Нас день побєди застав в Бєлграді. Там нас в школу поселили таку і дали нам, ну шоб можна переночувати не на вулиці. І це в Бєлграді нас дуже харашо прийняли ті люди. Всі вони були партизани, вобшем добрі. Кормили нас, там ми девять день були, до дня побєди. Кормили нас два раза на день і ше давали шпінгалети якісь на руки на вечір. А ми вже відвикли шо за нами так дивляться ся. Ну вобшем так. То вже ми тоді почали стріляти вверх. Тішаться і ми тоже, шо вже скоро будем дома. Тоді їдемо ми в Кишиньов. Там поїзд так йшов і сказали через Кишеньов їдем. Приїхали в Кишеньов, а там воєнний городок. Той воєнний городок був всьой розбитий, там було багато будинків, розбиті, шо не має даха, немає нічого, шо є одна стіна або дві. І дуже великий той городок, а нас таких приїхало шось тисяч сім з поїздів, а там знов комісія всяка. Провіряли нас. От так ми були під відкритим небом. Бо це в маю була. А січе дощ, то ми так постраждали шо страшне. Всі такі були замурзані, поболіли, бо тоді влажна погода і на дворі ночуєм. Ну я не знаю як так можна було ображатися з людьми. А з Кишиньова сідаємо на товарняк знов. То вже де міг, хто в середину, а поїзда тоді по-маленьку ходили, бо палили там дровами. Може вугльом, вотакево. То ми тоді цілу ніч їхали з Кишиньова і приїхали вже на другий день в Гречани. А злізли з Гречан то нас ніхто не пізнавав бо ми на верху їхали. А там копить вся на нас падала, на вагони і на нас. А тут ми вже промилися і вже побачили, шо ми ніби вдома. То так я робила на станках, на воєнних таких станках. Якісь пластінки такі вирівнювала, а то шось обтішувала. От в мене стільки ранів старих. (Показує) Це коло заліза робила, а то не така спеціалістка і не то, а там воно як пластінки, острі всякі. Оцевой палець три неділі возилися і ніготь знімали. Но, ніякого больнічного, зав’язують, дають легшу роботу якшо порызала ы вже нема як. Легшу роботу считати, складати, бо ж рука зав’язана. А я ж ото робила біля станка, ніхто ж тоді курсів ніяких. А було дівчат сипало по ногах і алергія якась. То, певно, якісь кислоти були там. В обшем таке було життя. Але ми раді були. Як сказали, шо дєнь побєди, то ми не знали шо робити (плескає в долоні) і ті воєнні, які тоже там були начали стріляти і вверх і в сторони – кругом. Ми боялись навіть проходити на низ. Отака втіха була, шо всі тішилися і було чим тішитися.