Краєзнавство

Нариси історії села Малиничі

Село Малиничі розташоване в центрально-західній частині України, а саме в Хмельницькому районі Хмельницької області. Від обласного центру всього за 10 кілометрів в західному напрямку по автомагістралі Хмельницький-Львів. Є також залізничне сполучення.

Село лежить в межах горбистої Верхньобузької височини, абсолютні висоти, якої сягають 350м, в зоні лісостепу. Рельєф, грунтові та агрокліматичні умови території сприятливі для господарського і сельбищного освоєння, що зумовило давнє заселення Малиничів і видозміну ландшафтів внаслідок активного антропогенного впливу.

З заходу на схід через територію села протікає  річка Самець, яка є притокою Південного Бугу. Річка бере свій початок в сусідньому селі Кудринці і , перш ніж досягти Південного Бугу, утворює каскад ставків та водосховищ, один з них є на території села, який місцеві жителі називають просто «Великим ставом». Якщо поглянути на село з висоти пташиного польоту, можна помітити, що розташування більшості вулиць витягнуте з заходу на схід вздовж річки. Річка не судноплавна, саме тому і згадок у джерелах про прадавні поселення не знаходимо. Лише місцевий топонім «Ґо́вда» вказує на можливість існування поселення язичників. Ймовірно, територія була незаселеною, тому і притягувала втікачів від постійних набігів татар.

Першу письмову згадку 1565 р. знаходимо у податковому реєстрі Польщі[ 1  ]. Пов’язана вона із прізвищем відомого польського землевласника і військового діяча Міколая Потоцького (1517-1572). Походив із шляхетського роду герба Пілява. У 1528-32 був на військовій службі . У 1543 році став придворним Зигмунта Августа, у 1549 році вступив до поточної оборони як ротмістр командував 60 – кінною (1552р-100-кінною) гусарською хоругвою на Поділлі. У 1571 році став кам’янецьким старостою. Належав до досвідчених ротмістрів, для яких військове ремесло було головним джерелом прибутків. Як платню за службу, а також гарантії на утримання хоругви брав у заставну оренду землі королівщини. Вміло примножував родові багатства. У 1555-56 рр тримав у заставній оренді за 1700зл. Шаравку й Колибань з Теребовельського староства. Дружина принесла йому в посагу Панівці, Шутнівці та Малиничі на Поділлі [ 2;с.543 ].

Про польський період (1565-1793) свідчить прізвище поміщика Болеслава Маковецького (учасника Другого польського повстання, активного діяча польської громади). Володіння Маковецького охоплювали території сіл Малиничі та Ружична. За участь у повстанні поміщика було покарано і забрано землі. Родинний склеп у формі християнського символу був споруджений 1840 року і досі зберігся.    

У 1892 році  був похований останній представник родини. На присадибній ділянці Шевчука Петра височіє малиницька «мадонна» -  пам’ятник на місці трагічної загибелі Світлани Маковецької ( в 1842 році) – родички поміщика. 

У 1793 році наш край входить до складу Російської імперії і перебуває до самого занепаду у 1917році.  Стає волосним центром і разом з іншими селами входить до Проскурівського повіту. Перша церковно-приходська школа в селі відкрилась у 1884 році і розміщувалась у будинку священника. На початку ХХ століття важливу роль у соціально-економічному житті стали відігравати земства. Саме за їхнього фінансування починається будівництво лікарні і школи. У 1903 році віддано наказ про створення однокласного училища для 25 дітей[3;с.174 ]. Згодом у 1913 на кошти земств збудовано школу і лікарню.

Під час російської революції 1905-1907 років  «особливим районом охорони» було оголошено Ушицький, Летичівський та Проскуровський повіти. Так, селяни виступили за переділ панської землі під керівництвом Мандзія Терентія. Відомо, що над повстанцями була вчинена розправа.

У 1906 році була побудована церква Іоана Богослова на кошти благодійника - промисловця Павла Демидова  і тутешніх жителів сіл Кудринці та Малиничі.  

Приміщення збереглось і до сьогодні, належить Московському патріархату. Править службу отець Леонід (Леонід Осінський) за допомогою місцевого художника Лопушора Григорія вдалось прекрасно оздобити церкву з середини і надати їй небесної краси.  

Останньому з Демидових  сподобалось село. Збудував він тут маєток з дивним садом, підвісний міст з двома озерами де плавали білі і чорні лебеді. Розповідають, що був у Павла лакей - родом з Малиничів, Федір Гулько об’їздив з паном півсвіта і знав п’ять мов[ 4;с.4 ]. Після жовтневого перевороту Павлу вдалось емігрувати за кордон і таким чином врятуватись від розправи нової влади.

Період більшовицької влади (1917-1991 рр) запам’ятався жителям створенням колгоспів під керівництвом Болдова М.П. (1929-1930рр), репресіями проти місцевого вчителя Кирницького Миколи Пилиповича [ 5;с.17 ], німецькою окупацією, воєнними втратами. У «зимовій війні» 1939 року не стало Андрусишина Василя Івановича (1917-1939рр)[6;с.83]. А згодом у радянсько-німецькій 198 жителів не повернулись до рідних домівок.  

Не зважаючи на величезні втрати і злидні знаходили час і для творчості. Місцевий кіноаматор П.Настуньчин, вчитель Г.Голинщак і директор школи С.М. Красильник у 1969 році зняли кінофільм про село і його трудівників [ 7;  ]. У 1973 році на кошти місцевого колгоспу було побудовано сучасну середню школу. Як згадує колишній голова В.Вельський «хотів встигнути побудувати школу до того, як мій син піде в перший клас». В різні роки очолювали Красильник С.М., Рубан В.К., Тимощук В.І., Чорноморець В.В., Трачук В.П. Сьогодні очолює Гусар В.Б.

 Пам’ятають жителі і воїнів – інтернаціоналістів: Шевчука О.Д.,Вітера С.М., Матвійчука О.В., Задорожного В.І., Біду П.А., Беца В.П., Дзяворука В.С., Сосніцького Ю.В.

Чорнобильська трагедія вписалась у пам’ять Бойцуна О.О., Вдовина Л.В., Панасюка В.І., Матвійчука О.В., Гаврилюка В.В, які волею долі були закинуті у зону аварії і були змушені виконувати наказ по ліквідації аварії.

Період державної незалежності (1991 – до сьогодні) в селі відбулись зміни. Курсують два автобуси, функціонує декілька підприємств. Землю обробляє ТОВ «Хорост Поділля». Все життя за копійчану зарплатню на славу пропрацювали у місцевій школі: Суховецька Л.Г., Сосніцький В.Ф., Дацкова Л.О., Мороз Л.В.,  Грох А.А.   

Сільським головою з 1998 року і до сьогодні є Маренок Микола Семенович, за його сприяння отримують фінансування місцеві бюджетні установи, відновлено роботу дитячого садочка. В часи російсько-української війни  цілісність держави захищають 23 жителі села, серед них зовсім молоді випускники школи: Дзяворук І., Кузь А., Жуковський С., Жуковський Ю., Бойко А., Скальський Ю., Луценко О. Орденами нагороджені: Зозуля Ю.Д., Брик С.О. та інш. Осторонь сучасної неоголошеної україно-російської війни не стоять жителі села та волонтери такі як Таран Валерій, який регулярно допомагає воїнам боротися з окупантом.

(Прохніцький О.А.)

Використана література:

1.  Jabłonowski, Aleksander (1902-01-01). Polska XVI wieku pod względem geograficzno-statystycznym. T. 7. Ziemie ruskie. Ruś Czerwona. Cz. 1. Warszawa. 
2.  Колесник В.Відомі поляки в історії Вінничини: Біографічний словник.-Вінниця:Розвиток.-2007. С.543.

3. Определение отделения ученого комитета министерства народного просвещения по техническому и профессиональному образованию//Журнал Министерства народного просвещения.-1903.-февраль.-С.174.

4.      Зоряна С.Малиничі//Подільські вісті.-2005.-№152.

5.      Розстріляний цвіт нації. Історично-довідкове видання / Укладач – Григоров І.М.-с.Масівці.-2011.-42с.

6.     Полягли в снігах СУОМІ: Книга пам’яті України про громадян які загинули у воєнних конфліктах.-К.:Книга пам’яті України.-2004.-Т.2.-392с.

7.      Петренко Н.Кінофільм про рідне село//Радянське Поділля-1969 р.

8.      Усні спогади жителів зібрані М.С.Маренком у журналі «Історія села». 
****************************************************************

Народний митець з села Малиничі

Існує така думка «у творчості людина уподібнюється Богу», творячи вкладає душу, частину себе. Саме про народного митця, людину осяяну божим променем таланту наша історія.

1935 рік. Ніхто не міг уявити , що в родині Настуньчиного Степана народиться талановитий хлопчик Петро, життєвий шлях якого був не простим, інколи занадто суворим, але він пройшов його недарма.

В 17 доля змусила виїхати на цілину в Казахстан,де працював трактористом, розповідає Ковтанюк Галина Степанівна – родичка митця. Згодом повернувся в рідні краї, де і продовжив трудову діяльність. Кажуть, якщо людина талановита, то вона талановита в усьому. Так і Петро Степанович умів поєднувати професійні навички бульдозериста, тракториста, прицепщика з творчістю. Важко перелічити здобутки цієї людини перед громадою адже у вільний час Петро Степанович проводить заняття в сільському Будинку культури, веде фотогурток, фотографує сам у стилі соцреалізму та знімає кіно про рідне село! Але і це ще не все… Творча уява і любов до пізнання дарують Петру Степановичу талант художника і винахідника адже саме йому належить патент винаходу водяного охолодження до автомобіля «Запорожця».

         Відійшовши на пенсію не припиняє працювати і пізнавати світ, стає невтомним літератором і публіцистом. Свої твори надсилає в місцеву районну газету. Свій життєвий шлях Петро Степанович завершив у 1999 році. На превеликий жаль його роботи залишаться у пам’яті рідних і близьких,але його історія це приклад того, що людина може у своєму житті досягнути всіх вершин, стати будь ким і лише повсякденна і кропітка робота над собою може стати запорукою змін на краще